Історична довідка

ПЕТРУШКИ-МАЛЬОВНИЧЕ СЕЛО НА ЧЕРКАЩИНІ!!

Серед мальовничої природи розкинулось красиве і чепурне село Петрушки.

Попід дорогою в рядок вистроїлись впорядковані будинки, до городів підступає могутній ліс з великими соснами та дубами.Далі дорога веде вглиб села, де між високими, наче гори, пагорбами, ховаються яри з невеличкими долинами.

Назва села походить від першого поселенця на ім'я Петро-Петруха.Існує і інша версія: колись на цій місцевості височіли великі скелясті пагорби, а ім'я Петро походить від грецького слова "Петрос"- тобто камінь.

Належало село до Корсунської волості Богуславського району і підпорядковувалось князю Лопухіну. У селі була церква Преображення господнього.На річці Гайдучці був млин, в селі працював магазин з продажу гарячого вина і пива.Селяни займались землеробством, вирощуванням великої рогатої худоби,вівчарством, бджільництвом, мали городи, садки і вважались людьми середнього достатку. У 1925 році в селі була найбільша за його історію кількість дворів-354 та найбільша кількість жителів- 1751. Зараз залишається тенденція до зменшення населення.На сьогодні у селі проживає 373 особи.

В сторінку історії села Петрушки вписані події 1905-1907 років, коли Петрушки були в епіцентрі страйку сільськогосподарських робітників з навколишніх сіл.

Під час подій Української Революції 1917-1921 років за селом Петрушки 10 червня 1918 року відбувся бій "Вільного козацтва" учасників Звенигородсько- Таращанського повстання з німецькими окупаційними військами. Один з німецьких загонів був обстріляний.Тут німцями були затримані два повстанці, яких вони розстріляли.

В роки Великої Вітчизняної війни під час окупації в селі з серпня 1942 року до лютого 1944 року діяла підпільна організація.На фронт із села Петрушки пішло 257 чоловік, з воєнних доріг не повернулося 182 наших односельчан.На їх честь в центрі села споруджено обеліск. 230 петрущан за героїчні подвиги було нагороджено орденами та медалями.А житель села Руденко Михайло Климович за мужність і героїзм проявлений при форсуванні річки Прут отримав найвищу урядову нагороду - Золоту Зірку Героя Радянського Союзу.

Після военного лихоліття наші працьовиті земляки відбудовували село і продовжили трудову діяльність у колгоспі імені Калініна, який був розташований на території села.

Йдуть роки, змінюється життя, змінилось з часом і село Петрушки.Колись центр села був за декілька кілометрів вглиб села.Там знаходилась школа, клуб, бібліотека, магазин.З часом центр перемістився ближче до асфальтованої дороги.Тут були побудовані магазин, фельдшерсько-акушерський пункт, адмінбудівля. Сюди ж були перенесені клуб, бібліотека, донедавна працювало відділення поштового зв'язку.

Сьогодні на території села з 2009 року працює інкубатор"Інкуба, який створює робочі місця для місцевих жителів.Також на території села знаходиться товариство людей з обмеженими можливостями "Повір у себе".Члени товариства вдихнули нове життя у старе приміщення колишнього дитячого садка і обрали це місце саме через чисте повітря та чудову природу.

Багата і різноманітна природа зачаровує всіх хто приїжджає до нашого села.Любителів тихого полювання приваблюють поїздки до лісу по гриби та ягоди. Ліс простягається на декілька кілометрів, саме те що треба для любителів піших та вело прогулянок.У лісі можна побачити пам'ятку природи місцевого значення дерево "Ялини звичайної", вік якої близько двохсот років.

Якщо вам до вподоби схили та горби, то ви можете завітати у наші" Петрушанські Карпати".Так місцеві жителі називають пагорби схилів і ярів, які весною вкриваються ніжними первоцвітами, а влітку буяють різнобарв'ям пахучих трав та свіжістю зелені. Якщо піднятись на гору, яка має назву Паланка,то назустріч вам визирне зелене поле за яким видніється сусіднє село Переможенці.

Окрасою нашого села є ставок, який знаходиться в центрі Петрушок. Кучеряві верби, що полощуть віти у ставі і тихий шелест зеленого очерету не можуть не заворожити.А біля самого берега гойдаються на хвилі наші красені-лебеді, які зовсім не бояться людей, бо місцеві жителі їх бережуть і підгодовують.В спекотний день ставок приваблює до себе чимало людей, адже це чудове місце відпочинку з піщаним пляжем і зеленим бережком.

Через дорогу від ставка милує око зелений луг, який розділений навпіл звивистою річкою, яка має назву Гайдучка.На лузі можна часто зустріти ще одних місцевих жителів, поважних лелек.Минулої зими один лелека залишився зимувати біля ставка, так йому сподобались смачні карасики, якими його підгодовував орендатор ставка Сміян Юрій.Він же дав йому ім'я Жужа.

Якщо ви полюбляєте рибалити в тиші і на самоті то можна відвідати ще один став, що має назву Попівський.Став утопає в заростях осоки і лепехи і знаходиться між двома пагорбами.Таку назву він отримав,бо колись поруч знаходилась церква і жив місцевий священик.

Тут розквітають найгарніші квіти

Тут найясніше в світі сонце світить

Тут дзвінко пісню соловей співає

А став у пишних вербах утопає

Тут у садках і яблуні, і груші

І зветься це село ПЕТРУШКИ.

c.Миропілля

Миропілля — невеличке, але неповторне і мальовниче село. Цей куточок нашої землі, вартий того, щоб ми з вами знали його славну історію, яка вписує свою яскраву сторінку у наше сьогодення.

За археологічними даними поблизу села виявлено 5 курганів та поселення трипільської культури, яке розвивалося протягом IV— III тис. до н.е. На території с. Миропілля відкрито і поселення часів Київської Русі, яке являє собою кругле городище 130 метрів периметром.

Село відоме з ХVІІІ століття, але точна дата його заснування невідома. За народною етимологією, його назва походить від слів «мир» і «поле», тобто мирне поселення серед поля. Краєзнавець Михайло Масло стверджує, що після Андрусівського перемир’я між Росією та Польщею була утворена нейтральна зона, яку не мали права переходити ні Росія, ні Польща або заселяти зону з обох сторін. Отож, виникли такі поняття, як мирне поле, гуляй-поле і т.д. Назви населених пунктів, урочищ збереглися на багато століть до наших днів. Краєзнавець Костянтин Ворошило пропонує свою версію, що можливо, назва утворена від слів «мир» і «пілля» (поле), що має початкове значення поле, земельні угіддя, які належали не одному власнику, а всій громаді. А ще назва могла бути занесена із-за Дніпра переселенцями. Проте існує й інша версія, яка стверджує, що поселення заснував польський пан Миропільський.

Відомі дані про власників села. З 1804 року до 1882 року село належало графині Літте (уродженій Енгельгардт), яке вона отримала в спадок від князя Потьомкіна.

Жителі потерпали під час голодомору 1932 – 1933 рр., тоді в селі померло 61 особа.

З липня 1941 року до лютого 1944 року Миропілля було під німецько-фашистською окупацією. На фронтах Другої Світової війни загинуло 22 особи. У братській могилі поховано 33 радянські воїни. Обеліск Слави встановлений 1952 року.

В селі проживають працівники сільського господарства нагороджені орденами: тракторист Вовк Степан Микитович – орденом «Знак Пошани», тракторист Кутовенко Іван Лукович – орденом «Знак Пошани», доярка Іщенко Тетяна Іванівна – орденом Трудової Слави.

Хтось скаже-село не престижно,

Село є село,це не місто

Відповімо ми всім в одночас-

В Миропілля приїзжайте до нас.

с.Кошмак

Кошмак — село, центр сільської Ради, якій підпорядковані села Глушки і Миропілля. Населення на сьогодні складає 223 чоловіка.
Про виникнення села і його походження існує цілий ряд легенд. Так одна з них розповідає, що першим поселенцем був дід Кошман, який втік від сваволі польських панів і поселився на вільних землях, що межували із землями Київської Русі і її форпостом Корсунем. За другою легендою — на цій землі було тюркське поселення. В перекладі з тюркської мови слово Кош – місце стоянки, Мак — невеликий начальник, тобто місце стоянки Мака. І найбільш вірогідна версія про походження назви від тюркського дієслова «кошмак», яке перекладається як «бігти», «поспішати». Чи то татари тут кудись бігли, чи то від татар хтось біг – науці не відомо. «Нам татарам однаково: наступати – бігти, відступати – бігти».

За архівними даними, власницею Кошмаківського маєтку у 1789-1804 роках була княгиня Яблонська. У 1804 році поміщик Тарнавський придбав у неї цей маєток.

На 01.01.1900 року села Кошмак та Глушки входили до Селищанської волості. На той час у Кошмаці нараховувалось понад 1021 десятини землі (поміщицької — 570 десятин, церковної понад – 41, селянської — 410 десятин. У Кошмаці була церковно-парфіяльна школа, 1 вітряний млин, кузня. Пожежна частина складалась з 2 гаків. З 1905 року село належало відомому київському лікарю К.Г.Трітшелю

з даними за 1811 рік в Кошмаці діяла гуральня, яка випускала 100 відер горілки на місяць. Винокурня у с.Миропілля виробляла 45 відер гарячого вина за місяць. У Кошмаці сезонно працював цегельний завод.
В селі збереглася Свято-Воздвиженська церква. Розташована вона на центральній вулиці, прямо навпроти сільради. Церква нефарбована, в багатьох місцях є сліди руйнування та деформації. Не обминули Кошмак і примусова колективізація та лихоліття голодомору 1932-33років. Від голоду в селі загинуло 127 жителів.

Особливі випробування принесла і Велика Вітчизняна війна. 30 липня 1941 року фашистські війська через ліс з боку Корсуня окупували село на більше як 2-а з половиною роки. Почався період підневільного життя, де за всяку провину, як не розстріл, то нагайка. В Кошмаці господарювали чужинці та їх прихвосні, зграя поліцаїв, яких у селі було 7. «Нові порядки» нової влади полягали у вивезенні хліба, худоби, а також молоді на примусові роботи. За період окупації з Кошмака до Німеччини було відправлено 63 особи. З них додому повернулось лише 6 осіб. В січні 1944 року в Кошмаці з’являються тилові частини діючої німецької армії, яка зайняла вигідні стратегічні позиції на правому березі Дніпра. В суботу 12 лютого Радянська Армія почала наступати з Городища до Валяви. Німці в паніці знищували військове та награбоване майно. В неділю 13 лютого після обіду пішли в наступ піхотні частини 254 Черкаської дивізії. З дороги Миропілля – Кошмак понад байраком та Кошмаком від шосейної дороги було виразно чути «Ура». Німці кинулись панічно тікати і вночі проти 14 лютого втекли із села. Таким чином 14 лютого у понеділок 1944 року село Кошмак було визволене радянською армією. В середині дня 16 лютого радянські солдати почали звозити убитих воїнів в одну могилу. Цих могил було чимало. Похоронені воїни пролежали в цих могилах до весни 1952 року, коли райвійськкомат дав розпорядження про знесення праху загиблих в одну братську могилу. У 1954 році дерев’яний пам’ятник братської могили був замінений на стандартний. У братській могилі поховано 35 радянських воїнів.
На фронтах Великої Вітчизняної війни воювало 106 односельців, з них 39 нагороджено бойовими орденами й медалями. На честь 49 земляків, які полягли на полі бою, в селі встановлено пам’ятник.У Кошмаку була восьмирічна школа, клуб на 250 місць, бібліотека з книжковим фондом 6,3 тис. примірників; фельдшерсько-акушерський пункт; дитячі ясла, 2 магазини, їдальня. Сьогодні землі Кошмаківської сільської ради та її жителів орендує фірма «Урожай».

Якщо ви побували біля церкви, побачили дитячий майданчик, побували у бібліотеці, можна проїхати а чи і пройти далі вулицею аж до кінця села. Асфальт тут закінчується, починається бруківка, яка згодом перетворюється на грунтівку. На розвилці треба триматися правого боку. Дорога приводить в дуже мальовничий і майже гірський ліс прекрасний в будь яку пору року.v

На чисельних пагорбах і в долинах, за вісім кілометрів на південь від районного центру та в двох кілометрах від траси Київ – Дніпро, на її -147 кілометрі розмістилось село Кошмак.
Кошмак — село, центр сільської Ради, якій підпорядковані села Глушки і Миропілля. Населення на сьогодні складає 223 чоловіка.
Про виникнення села і його походження існує цілий ряд легенд. Так одна з них розповідає, що першим поселенцем був дід Кошман, який втік від сваволі польських панів і поселився на вільних землях, що межували із землями Київської Русі і її форпостом Корсунем. За другою легендою — на цій землі було тюркське поселення. В перекладі з тюркської мови слово Кош – місце стоянки, Мак — невеликий начальник, тобто місце стоянки Мака. І найбільш вірогідна версія про походження назви від тюркського дієслова «кошмак», яке перекладається як «бігти», «поспішати». Чи то татари тут кудись бігли, чи то від татар хтось біг – науці не відомо. «Нам татарам однаково: наступати – бігти, відступати – бігти».

c.Глушки

Село Глушки Селищенської територіальної громади розкинулось у чудовому місці серед розлогих пагорбів, квітучих садів та у віддаленні від трас і міського шуму. Навкруг старі і молоді ліси: дуби, берестки, сосни і берези, акації і глід. Крізь листя дерев сріблом вдалині виблискує плесо ставка, рівними рядами простяглися молоді саджанці туй та ялинок розсадника «Форест».

Село відоме з ХVІІІ століття. Назва, за легендою, походить від прізвища першопоселення козака Глушка.

За археологічними даними поблизу села виявлено 3 кургани.

У Глушках живуть щирі, добрі та працьовиті люди. Вони не звикли до слави, але їх щоденна праця, життя – то вияв любові і поваги до свого села.

Свою сторінку в історію Глушок вписало і поле, яке в народі звуть «біля анкера». За переказами старожилів під час війни на цьому полі загинуло багато наших воїнів. Неординарною для жителів села була поява на цьому полі кіноопереторської групи, яка знімала кадри до фільму «Кавалер "Золотої зірки"

Сьогодні село Глушки відоме підприємством розсадником декоративних хвойних рослин «Форест», молочною продукцією, смачним копченим сиром та морозивом з козиних ферм підприємців Володимира Чаленка та Ігоря Усика. А свіжого повітря та чудових краєвидів тут вистачить на всіх!!!Завітайте-непошкодуєте!vv

c.Карашина

Наше мальовниче село Карашина розташоване на правому, підвищеному, кам'янистому березі річки Рось. Воно має незрівнянні, чудові краєвиди, його природа неповторна і розкішна. Зачаровує своєю красою тихоплинна річка Рось. З давніх часів і до тепер у Карашині дуже смачна і чиста джерельна вода. Село наше гарне, квітуче і привітне. Засноване село Карашина в 12 столітті. За деякими даними назва походить від тюркської назви ''кара''-чорний, ''ші''-камінь. За археологічними даними поблизу села виявлено стоянку епохи мезоліту, курган. На околицях села виявлено речі періоду Київської Русі. У 1700-х роках Карашина належала до Корсунського староства. У 1855 році жителі села брали участь у русі ''Київська козаччина''. У 1900-х роках село належало князю М.П. Лопухіну-Демидову.

Літературно-мистецька палітра широка і необ'ємна. Карашина також славна талановитими людьми: Мак Ольга Нилівна (відома письменниця української діаспори), Усаченко Володимир Сергійович (письменник), Гайдай Федір Володимирович (письменник, поет), Кузьміч Людмила Олександрівна (поетеса), Тертичний Микола Васильович (художник).

Наш рідний край, село наше прекрасне, ми любимо тебе!!!

Люблю природу я

Й тобі я передам

Оту любов до незрівнянної краси,

До чистої ранкової роси,

до лісу, озера, ріки і поля.

Люби природу палко, над усе

і ця любов тобі у душу радість принесе!!!

Завітайте у Карашину, любі друзі!!!

Фото без опису

c.Вільхівчик

ВІЛЬХІВЧИК - село під вільховими гаями

Матеріал підготувала завідуюча ОМВ ЦРБ Литвин В.В.

Одне з наймолодших сіл нашого Корсунь-Шевченківського району - село Вільхівчик. Село засноване у другій половині XVIII століття козаками-переселенцями, в історичних згадках село згадувалось як присілок до села Черепин. Перша назва населеного пункту — Омарівка, пізніше Слобода.

«К Черепинскому приходу причислена деревня того же владения Ольховник, в (полутора верстах) 1, 1/2 верстах ближе к реке Роси лежащая. Жителей в ней 438. Деревня эта недавно любителями классицизма переименована Омировкой.» так пише про село Лаврентій Похилевич в «Сказаніях о населенныхъ мѣстностях Кіевской губерніи» у 1861 році.

Сучасна назва ймовірно походить від назви дерева вільхи, якої на території села росте дуже багато. В свою чергу слово «вільха» можливо походить від грецької – «червоний, жовтий». Вільхове дерево червоне всередині.

Відомі згадки про село під 1864 рік. Отже, воно одне з наймолодших у районі. Але село Вільхівчик має в своїй історії визначні пам’ятки давнини, які свідчать про те, що люди поселились тут набагато раніше. На території села виявлено поселення пеньківської культури, що існувала протягом V — VIII століть від Пруту до Сіверського Донця, займаючи переважно лісостепову смугу України. 13 предметів археології з фондової колекції Корсунь-Шевченківського Заповідника занесено до Державного реєстру національного культурного надбання України, що свідчить про їх унікальність і значну наукову цінність. Це поясні накладки пеньківської культури, виявлені у 1974 році у с.Вільхівчику під час земляних робіт на садибі С.І.Тесленка. Усі поясні накладки виготовлені із срібла. Литі. На окремих видно сліди ливарного браку. Орнамент виконаний гострим предметом, лицьовий бік старанно відшліфований, краї підправлені. Знаходились поясні накладки у глиняному горщику пеньківської культури. Очевидно були заховані під час небезпеки, тому їх ще називають «вільхівчицьким скарбом». Коріння поясних накладок з Вільхівчика сягають Подунав’я. Починаючи з 70-х років минулого століття і донині «вільхівчицький скарб» використовується для вивчення історичних процесів, що відбувались у третій чверті І тисячоліття н.е.. тобто напередодні утворення Київської Русі. У 1976 році на присадибній ділянці А.Я.Шульженко, неподалік місця знаходження поясних накладок, співробітник Академіїї наук О.М.Приходнюк дослідив 3 квадратні напівземлянки площею до 10 квадратних метри, з печами-кам’янками. У заповненні споруд була знайдена ліпна кераміка пеньківського типу. Існує думка вчених, що поясні набори, як і пеньківська культура, належали антам – одній з груп ранньоісторичного слов’янства. З деякими з цих знахідок можна познайомитись в історичному музеї Заповідника. Про це пише у своїй статті науковий співробітник Корсунь-Шевченківського Заповідника Лідія Григорівна Овсієнко.(Стаття Л.Овсієнко «Наукова цінність предметів археології, що зберігаються у фондах заповідника» .-Корсунський часопис,-2014.-с.129-130.)

Станом на 1885 рік у колишньому власницькому селі Вільхівчик (Омарівка) Завадівської волості Черкаського повіту Київської губернії мешкало 590 осіб, налічувалось 100 дворових господарств, існували школа та постоялий будинок. За переписом1897 року кількість мешканців зросла до 721 особи – 352 чоловіків та 369 — жінок, з яких всі — православної віри.

Відповідно до «Списка населених мест Киевской губернии» від 1900 року, який надрукований у «Корсунському часописі» за 2009 рік, село Вільхівчик вже належало до Деренковецької волості Черкаського повіту. Відстань до найближчої залізничної станції 4 версти, телеграфної 6 верст. Почтової (земської) – 8 верст. Телеграфна станція знаходилася у Корсуні, поштова (земська) – в с.Деренківці. В селі було дворів – 141, жителів – 772 особи, з них 382 чоловіки та 390 жінок. Головне заняття селян – хліборобство. Крім того селяни відправляються на заробітки в Херсонську губернію. В селі числилось 408 десятин землі, яка належала селянам. Господарство велось по трипільній системі. В селі була школа грамоти, 3 вітряні млини, 1 хлібний магазин спільний із селом Завадівкою, де на 1січня 1900 року було 210 чт. озимого і 105 чт. ярового хліба. Продовольчий капітал на той час досягнув суми в 46 рублів.

За спогадами жительки села Хельменко Євдокії Левківни, якими вона ділилась із своєю онукою Тетяною Катерушею, багатодітна родина її батьків, в часи Столипінської реформи, десь у 1907 році, спробували переселитись на багатші землі у Сибір. Зібравши нехитрий домашній скарб та дітей, вирушили у товарному вагоні в дорогу. На одній із станцій батько вийшов купити молока, скуштував його та попередив матір, щоб вона не давала його дітям. Молоко було отруєне, батько помер, а мати з горя збожеволіла. ЇЇ забрали прямо з перону. Більше її ніхто не бачив. Десятеро дітей залишились сиротами. Повернувшись у рідне село вони розбрелись межи людьми, хто куди. Когось прихистили далекі родичі або просто чужі люди, хтось пішов у найми.

В 1917 році село входить до складу Української Народної Республіки. Жителі села були активними учасниками Перших визвольних змагань, зокрема загонів Вільного козацтва. Вільне козацтво – це українські добровільні озброєні формування, що виникли з метою створення й захисту Української держави в умовах наростання революції, коли в містах і селах України загострилася проблема охорони громадського порядку. Формування загонів Вільного козацтва в Корсунській волості відбувалось у серпні – вересні 1917 року. Документи свідчать, що жителі сіл по різному ставились до вільнокозацького руху. Мешканці с.Петрушок відразу підтримали ідею створення загонів охорони порядку, а от жителі м. Корсуня (ІІ частина), с. Пішок не давали своєї згоди на створення таких формувань до роз’яснення їх завдань та джерел фінансування.

Відповідно статуту, на вступ до козацтва треба було мати письмовий дозвіл одного з батьків козаків, та бути не молодшим 18 років. Верхня вікова межа не встановлювалась. Так от, до вільнокозацького загону у с. Вільхівчик записалось 13 добровольців, з яких 6 осіб не досягли вісімнадцятирічного віку. Найстаршим козаком був Мигирин Терешко Мусійович, який мав 68 років. Часто в загони Вільного козацтва вступали родинами. Так, серед вільхівчицьких козаків були брати Дяченки: Сидір та Василь, батько й син Зацаринні: Грицько та Трохим, батько й син Гаврасії: Петро та Федір.

25 вересня 1917 року, надсилаючи списки козаків сіл Деренківець і Вільхівчик до Черкаського комісаріату, Деренківецький волосний голова просив звернутись до Української Центральної Ради з проханням надати козакам зброю – «шаблі, пістолети, револьвери, рушниці». Нам не відома подальша доля цих людей, адже радянська влада так витравлювала нашу історичну пам’ять , що люди боялись навіть говорити про події тих років, а не те, щоб залишити письмові свідчення.

Зазнали жителі села і втрат в роки голодомору 1932-1933 років. За офіційними даними від голоду у Вільхівчику загинуло 96 осіб.

Друга Світова війна забрала життя у 78 жителів Вільхівчика. Від фашистських загарбників село звільнене 12 лютого 1944 року.

Вільхівчик – одне з небагатьох сіл району, яке має свого Героя Радянського Союзу – Дяченка Миколу Сидоровича. Він народився 20 лютого 1921 року в селянській родині. Закінчив середню школу. У вісімнадцять років став бійцем Червоної армії. У 1940 році закінчив Тамбовське кавалерійське училище. У боях німецько-радянської війни з серпня 1941 року. Брав участь в обороні Москви, в Сталінградській битві, в Курській битві і в битві за Дніпро, дійшов до кордону Німеччини. Чотири рази поранений. Командир роти 524-го стрілецького полку 112-ї стрілецької дивізії 13-ї армії 1-го Українського фронту старший лейтенант Дяченко особливо відзначився в боях у січні 1945 року. Дивізія, в якій він воював, однією з перших вийшла на кордон з Німеччиною. За час наступальних боїв з 12 по 24 січня рота Дяченка завдала ворогові великих втрат у живій силі і техніці, знищивши до ста п’ятдесяти солдатів і офіцерів противника, підбивши рушнично-кулеметним вогнем три автомашини з піхотою і взявши великі трофеї.

24 січня 1945 року в бою за прикордонний населений пункт Шрейберсдорф (північний захід від міста Кемпно, Польща), рота під командуванням Дяченка успішно прорвала підготовлену оборону противника, захопила населений пункт, забезпечивши успішне просування полку. У цьому бою рота

Історична довідка

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора